Перша сторінка

Він першим помічає крапку на сліпучому полотні моря. Голоси інших дітей ще дзвенять в повітрі — змерзло та радісно, але військова база вже заворушилася. На дітей там не звертали уваги, але невідомі човни завжди викликали настороженість. Ще занадто жива тут пам’ять про попередню війну, як свіжа шкіра на близні — тонка, срібляста й надзвичайно чутлива. Човен наближається — вже видно, що ніхто його не направляє, і берег заповнюється дорослими. Його друзі швиденько перевдягаються в сухе — треба вшиватися, поки не прийшли з містечка, поки ніхто не дізнався про їхні купання в травневому морі, але сам він загіпнотизовано підходить до води. Проштовхується між людьми з бази — суворими, спокійними, пошрамованими, опиняється біля човна і боїться ступити ще крок. Звідси йому видно ноги того, хто лежить у човні — одна з них вивернута неприродно. — Наче не з місцевих. — Яка різниця, все одно доведеться їх кликати. — Дітиська покличуть. Вже хто-небудь та й пнеться сюди, закладаюся. Вони не звертають уваги на нього — такого звичного на цьому березі, як тюлень або чорна колода топляку, тож він набирається сміливості та ступає вперед. У човні лежить чоловік зі шкірою, подібною до свічок перед образами безіменних святих, що запалювали вдома, коли рибалки виходили в море — жовтавою, лискучою і безперечно мертвою. Одне око напіврозплющене, дивиться на хвилі. Йому знайоме це обличчя, дуже знайоме, але він плутається в павутині своєї пам’яті, не може вхопитись за правильну нитку... — Довбні, що тут робить малий?! І він з жахом помічає, як обидва мертві ока пильно дивляться на нього, раптово затихають голоси військових, світ поринає у темряву, а його ноги, всупереч волі, роблять крок, ще крок….